Нещодавно Інна Совсун на сторінках Української правди відреагувала на рейтинг Times Higher Education. Точніше, на той факт, що в ньому представлено тільки шість вітчизняних університетів, і найкращий (Львівська політехніка) займає не дуже престижну 801-1000 позицію.
Вказана публікація базувалася на тезі про вирішальне значення у досягненні пристойних рейтингових позицій кількості та якості (впливовості) наукових публікацій науковців, афілійованих з університетом.
Слід зауважити, що науково-викладацька мережева спільнота сприйняла цю публікацію неоднозначно. У коментарях до неї було все: риторичні запитання, образи, поради, ґрунтовний аналіз тощо. Безперечно, проблема існує і потребує вирішення.
Інна Совсун цілком обґрунтовано пояснює низькі позиції в рейтингу незначними результатами наукової роботи (зокрема) і малою кількістю публікацій наших викладачів у провідних журналах світу. При цьому наголошується на необхідності підвищення академічних стандартів у процесі підготовки статей і створення можливостей для якісних досліджень (приміщення, обладнання, доступ до іноземних видань, участь у конференціях…). Усе це так. Але ж це тільки частина проблеми.
Бажане і реальне
Почну з того, що потребу в забезпеченні ефективної роботи науковців ми зараз не обговорюємо, це повинно бути апріорі. Але мати високі позиції у світових рейтингах дуже важливо для отримання інвестицій у країну, перемоги в грантах, залучення іноземних студентів тощо. Таких рейтингів багато, але найбільш важливих декілька і усі вони обов’язково побудовані зокрема на показниках, які характеризують саме наукову роботу.
Academic Rankingof World Universities – це так званий Шанхайський рейтинг, і наші університети там не представлені. Нема їх і у CWTS Leiden Ranking, тобто Лейденському рейтингу.
У вже згаданому Times Higher Education (THE) присутні шість українських університетів, у QS World University Rankings також наразі шість університетів і у U.S. News (World Report) U.S. News Best Global Universities – один. У Webometrics Rankingof World Universities, де присутні всі університети світу, наша краща позиція 1977-ма.
А у The Scimago Іnstitutions Rankings, де позиція визначається виключно на основі публікацій у виданнях, що індексуються у базі даних наукового контенту Scopus, краще що ми маємо – це 698-ма позиція.
Радість, паніка і здивування
Саме так: радість, паніка і здивування. Радість у лідерів. Паніка в тих, хто зрозумів, що вже не лідер. Здивування у спостерігачів. Бо останні рейтинги дійсно продемонстрували суттєве скорочення між тими, хто спочивав на лаврах, і деякими «провінційними» ЗВО. До того ж, у деяких рейтингах ці «провінціали» вже вирвалися вперед.
Мабуть, колишні лідери питають себе: Як же ж так? Ми ж такі гарні, у нас така тривала історія, ми зі столиці, ми такі величезні і… не перші. Не перші, і якщо не отямляться, то не будуть навіть і п’ятими.
Як тут не згадати прислів’я «Вміла готувати, та не вміла подавати», бо наявність високих результатів у наукових дослідженнях не є запорукою високих позицій у рейтингах.
Правда рейтингування
Для того, щоб тебе високо оцінили, слід розуміти методологію конкретного рейтингу і розглядати свою участь у ньому як звичайний проект. Тобто створити на рівні університету комплекс заходів, процедур, які забезпечують необхідний результат. Наприклад, як обов’язкову умову продовження контракту на посаду професора ввести публікацію у певних журналах. Такі новаціїповинні пронизувати всю університетську нормативку. При цьому рядові виконавці навіть не знатимуть, що вони не просто працюють, а працюють зокрема задля покращення позицій університету в певних рейтингах.
Можна також заохотити декілька провідних науковців (зокрема закордонних), які вказуватимуть у своїх статтях свою приналежність (афіліацію) до університету. Дехто йде далі і утримує персонал, який свідомо працює на накручування відвідувань сайту, на збільшення числа завантажень його контенту, на підвищення цитування тощо. Отака прагматична і цинічна правда рейтингування. Саме так діють багато з тих, хто зверху. А межу цинізму визначає ego ректора.
Можна використовувати й інші інструменти, цілком етичні. Чому б, наприклад, університетам не включати до кошторису на виконання грантів і науково-дослідних робіт витрати на публікацію результатів, або не запровадити систему матеріального стимулювання викладачів, які опублікували статтю у високорейтинговому журналі? До речі, такі університети у нас є і саме вони демонструють певну позитивну динаміку наукометричних показників.
Зрозуміло, що коли наші заклади вищої освіти «дозріли» і були готові вийти на старт у змаганні за наукометричні показники, університети з високорозвинених країн світу спокійно бігли вже не перше коло. Саме їхні науковці розробили і встановили правила, і тепер ми маємо грати за цими правилами.
Але ж ситуація тут практично така ж, як і з футболом. Ми начебто й непогано граємо, але коли суперник МЮ або Арсенал, шанси на перемогу є примарними. І поки в країні не бути мережі дитячо-юнацьких шкіл і декількох десятків клубів з командами-дублерами, поки не буде пристойного фінансування з боку держави і справедливого суддівства, стати першими у Лізі чемпіонів неможливо.
На жаль, можу констатувати, що багато університетів не хочуть цього робити і не розуміють як це робити. Куди простіше рейтинги ігнорувати, критикувати їхню методологію і жалітися на постійне недофінансування.
Публікації та МОН
Але повернемося до наукових публікацій, визначальна роль яких у забезпеченні високих позицій у рейтингах не викликає сумнівів. Тут МОН роками тягне кота за хвіст і стимулює продукувати макулатуру.
Яким чином? Хочеш стати кандидатом наук, опублікуй п’ять статей у фахових виданнях, доктором – 20 статей і монографію. А ще потрібна апробація на конференціях, тобто надрукуй хоча б десяток тез начебто доповідей на конференціях.
Якщо бажаєш стати доцентом чи професором – додай до свого доробку ще декілька статей. А ще тобі слід попрацювати на рідний університет, бо для того, щоб йому отримати ліцензію, успішно пройти акредитацію, отримати статус і фінансування, слід видати на гора сотні і тисячі одиниць такого «продукту».
Під ці завдання університетами, науковими установами і комерційними структурами створено понад 2000 наукових журналів, переважна більшість яких визнана Міністерством освіти і науки фаховими, тобто такими, що пройшли певну атестацію.
МОН зазначає, що «…у 2018 р. за результатами НТР, виконаних за рахунок загального і спеціального фондів, видано усього 208,7 тис. друкованих робіт». Ви тільки спробуйте уявити собі – двісті вісім тисяч сімсот!!! За один рік!
А скільки з них бачить науковий світ?
У 2018 році у виданнях, які входять до Web of Science, було опубліковано 12128 робіт з українською афіліацією і 13514 робіт у виданнях зі Scopus (за даними тієї ж міністерської довідки). Але ці показники не можна складати, бо більшість наукових журналів одночасно присутні в обох базах. Багато це чи мало? Звичайно, що мало. Настільки мало, що сумно і соромно. Соромно бути на 46-му місці у світі за кількістю таких публікацій.
Крок уперед, два кроки назад
Щоб зрозуміти відсутність чіткої позиції у порушеному питанні, розглянемо умови оприлюднення результатів досліджень при здобутті наукового ступеня. Де, як і в якій кількості це робити? Як це визначає МОН?
Розпочалося усе зі славнозвісного Наказу МОН України №1112 від 17.10.2012. Як згадувалося вище, наказ встановлює, що за темою дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук необхідна наявність не менше 20 публікацій у наукових фахових виданнях України та інших держав, з яких не менше чотирьох – у виданнях інших держав (до них можуть прирівнюватись публікації у виданнях України, які включені до міжнародних наукометричних баз).
Для кандидата наук необхідна наявність щонайменше п’яти публікацій, з яких принаймні одна стаття – у наукових періодичних виданнях інших держав або у прирівняних до них.
Цей наказ постійно піддавався і піддається критиці, бо він дуже лояльний у плані публікацій і дозволяє допускати до захисту навіть тих, хто друкувався виключно у «мурзилках», тобто дуже низькоякісних і невибагливих журналах.
Саме тому 27 квітня 2018 року МОН розмістив у себе на сайті для громадського обговорення проект наказу «Про затвердження змін до Наказу Міністерства освіти і науки України від 17 жовтня 2012 року №1112». Проект наказу вводив порядок, відповідно до якого потенційний доктор наук, опублікувавши певну кількість статей, повинен був би набрати мінімум 100 балів. Для цього йому необхідно було б обов’язково опублікувати фіксовану мінімальну кількість статей (залежно від галузі наук) у високорейтингових журналах, які індексуються в базах Scopus та/або Web of Science.
Для потенційного кандидата наук кількість балів не передбачалась але фіксована кількість статей у Scopus та/або Web of Science вводилася. І тут почалася боротьба «фізиків» і «ліриків». Особливо жорстко протистояли введенню такої норми вітчизняні гуманітарії, у першу чергу юристи. Своїм рупором вони обрали офіційне видання Верховної Ради України – «Голос України», де опублікували цілий ряд статей. Одна з останніх була навіть передрукована з російського видання трирічної давнини.
Можливо, з цих причин, а ще тому, що проект наказу був негативно сприйнятий Спілкою ректорів вищих навчальних закладів (вирішили, що треба суттєво доопрацювати), він десь зник.
Цей зник, але з’явився новий, і вже не проект змін до наказу, а проект наказу (оприлюднений на сайті МОН 18 березня 2019 року) – «Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук». І тут ми бачимо різкий розворот на 180 градусів. Якщо його приймають, то знову ж статті у високорейтингових журналах не потрібні і можна впоратися за рахунок «мурзилок». Вау!
До речі, 6 березня цього року постановою КМУ №167 затверджено порядок проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії. Відповідно до нього також можна обійтися «мурзилками».
От і виходить, що ви начебто за Scopus і WoS, а начебто й ні. Так і став Scopus своєрідною страшилкою і втіленням зла для переважної більшості наших викладачів.
А що з журналами?
Ми говорили про статті, а чи є у нас і гарні вітчизняні журнали? Не впливові, не рейтингові, але й не «мурзилки». Є.
А чи є у такого журналу шанси стати одним з кращих або хоча б помітним у світі? Є. Але ці шанси, на превеликий жаль, близькі до нуля.
Чому? Тому, що журнал – це його редакційна рада, його рецензенти й автори. Це значні фінансові витрати на технічні інновації (щоб бути у тренді). Взяти за основу безкоштовну платформу (на кшталт OJS) і створити щось схоже на PLOS (один з найуспішніших проектів зі створення журналу, у якому на рік друкується близько 30 тисяч статей) вже неможливо.
Журнал стає впливовим тоді, коли в ньому друкуються науковці з індексом Гірша (показник впливовості науковця розрахований на основі цитування його публікацій) понад п’ятдесят, але той, хто має такий показник, не буде друкуватися у журналі з імпакт-фактором (показник впливовості журналу) менше п’яти. Замкнене коло. Якщо голова редакційної ради – лауреат Нобелівської премії, то шанси зростають у сотні разів. Але де ж його взяти цього лауреата вітчизняному університету?
При цьому не треба забувати, що більшість університетських проектів зі створення журналів задумуються і реалізуються аматорами, які уявлення не мають про те, що таке видавнича і редакційна політика, яким повинен бути менеджмент журналу, що таке принципи публікаційної етики і що собою являють найкращі світові практики в цьому питанні. І добре, якщо в тих, хто цим займається,є бажання, бо здебільшого це сприймається як додаткове неприємне і неоплачуване навантаження.
От і маємо те, що маємо. А маємо ми небагато. У Web of Science (SCIE) включено всього 14 журналів, які мають відношення до України. Я не випадково застосував вираз «мають відношення», бо тільки чотири з них – це стовідсотково вітчизняні журнали, а практично всі інші видаються таким видавцем, як Springer, як переклади видань НАНУ і саме його заслугою є подібне індексування. Ще 64 наші журнали включені до Web of Science (ECSI), але мало хто вважає це високим досягненням через неякісний контент цього індексу і сам принцип відбору журналів.
У Scopus індексується приблизно 50 наших журналів. От і все. Порівняйте, наприклад, з Хорватією яка в 10 разів менша за чисельністю населення, де менше 40 університетів і при цьому вона має 150 журналів у базі Scopus. Або з Польщею, у якої у Scopus приблизно 350 журналів. Чи не жах?
Жах? Так, дійсно жах. І що робити?
Вкрай необхідною є розробка державної програми популяризації результатів наукових досліджень, яка була б спрямована на підтримку вітчизняних журналів і науковців, що публікують свої статті у провідних виданнях. Відповідний досвід є у багатьох країнах і нам лише слід визначитися з тим, що ми беремо за основу. А серед заходів може бути багато таких, які не потребують значних витрат.
Наприклад: перегляд умов акредитації і ліцензування ЗВО та їхніх освітніх програм, умов набуття університетом статусу національного, принципів фінансування тощо; перегляд умов присудження наукових ступенів, присвоєння вчених звань, оформлення контрактів; розробка та фінансування програми з підтримки перспективних видавців і журналів; запровадження системи часткової компенсації або грантів з боку держави науковцям за публікацію результатів досліджень у журналах першого-другого квартілю або з певним імпакт-фіктором (SJR); проведення серії навчальних семінарів і тренінгів під егідою МОНУ про менеджмент видавця, про створення журналів і їх просування, про підготовку наукової статті тощо.
Чи виникне у нового керівництва МОН бажання це зробити і чи вистачить потім йому волі встояти під шквалом критики з боку противників таких дій? Сподіваюся, що варіант просто «поговорить о Скопусе» зараз вже не спрацює. Треба вже діяти. І це буде важливим кроком на шляху до суттєвого покращення позицій наших університетів і країни в цілому у світових рейтингах.
Сергій Козьменко,
доктор економічних наук,
професор для Освіта.ua